Рідна мати моя. Зоря любові й доброти
Її літа, як у пісні співається, «на зиму повернули». Та спогади про довоєнне дитинство, голодне і холодне, про важкі роки відбудови рідної Орлівки і колгоспу, не затерлися в пам’яті.
Хіба якісь деталі оповили тумани забуття. Та й не дивно, бо не курортом були роки ланкування в колгоспі, коли під заступець садили і копали картоплю, у холодні осінні дні мерзли біля буртів, а ще ж і вдома чекала робота – серпами жали й ціпами молотили жито, доточували вечори аби зібрати і знести в погрібець городину. А ще ж і дітям треба було дати лад. У сім’ї Феодосія і Лідії Хоменків їх четверо. Феодосій Якович від рання до темна в колгоспі. Дружина – там же. Але ж жіночих рук ніхто не замінить. А у Лідії Миколаївни Хоменко – золоті руки. Вона з дівоцтва шила, плела, пряла, варила, пекла і завжди була невтомною, веселою, доброю. За роботою так і не помітила, як виросли діти і почали розлітатися з гнізда. Хіба діти могли зрозуміти, що, відлітаючи, забирали із собою частинку материнського серця. Та для матері найголовніше було, що діти знайшли своє місце в житті, повивчалися – усі четверо Микола, Надія, Володимир, Віктор – здобули вищу освіту.
Жила Лідія Миколаївна удвох з чоловіком Феодосієм Яковичем. Найчастіше навідувався до батьків середульший син Володимир. Він тривалий час головував у недалекій Олишівці. Та коли і в Київ перебрався, не забував, як, до речі, й інші діти Хоменків, що мусять дарувати матері синівську любов тоді, коли вона гріє неньку. Синівська увага, як невідкладна медична допомога, повинна бути вчасною.
Коли дорослі діти позвозять в Орлівку онуків, Лідія Миколаївна гладить їхні голівки, теплі слова говорить. Долоні її стежками-борозенками посновані, зігріті чубами синівськими, великі й нароблені.
Коли мати згадує молодість, щось розповідаючи дітям і онукам з того життя, широко розводить руки, ніби хоче показати який широкий відтинок життя за плечима і яку неглибоку пригорщу щастя наділила їй доля.
Уже вісім років, як відійшов на вічний спочинок чоловік. Була б одна-однісінька. Та життя по-іншому розпорядилося. Фармацевт за фахом донька Надія з чоловіком Вадимом повернулися в Орлівку. Тепер сини спокійні: біля їхньої сестрички мати завжди буде зігріта турботою і любов’ю.
— Дай нам, Боже, стільки любові, такої вірної, незрадливої, як у материнському серці, – каже середульший син Лідії Хоменко Володимир, інвестор, підприємець, кандидат сільськогосподарських наук. – Дай терпіння і сили, Господи, нести ту любов крізь життя попри всі негаразди. І будемо щасливі. Бо щастя нам бажає найсвятіша на землі людина – Мати.
Днями жительці села Орлівка Куликівського району виповнилося 86 років.
Відлітають у вирій роки. З птахів одними з перших залишили наші краї зозулі. Коли в серпні востаннє вони кували за Хоменковою хатою, Надя, дочка Лідії Миколаївни, заслухалася і побажала, щоб зозульки щоліта поверталися додому і кували не менше ста разів. І все тільки для матері, для її найріднішої, бо мати – зоря в небі людини. Вічна і незгасна.
Микола Горицвіт
